Lonely China Day "Sorrow" (2007)

Матьорий китайський експрес, який ніяк не дожене дофіга новомодних і розкручених банд з Британії та іншого музичного світу. Повна несподіванка, навіть, в еру нету і безкоштовних емпе3-ришок. Цікаве китайське чудо, яке зміксувало в собі приказку Кіплінга (який в неї навіть не вірив).

При усьому яскраво вираженому західному центризмі наявий нехілий заряд свого східного, набагато тонкішого і глибшого підходу до музики. Про безбашених японських музичних самураїв напишеться пізніше.

Пекінська пацанва, явно, в курсі всього, що зараз відбувається на арені цього цирку. Але на відміну від тих же ж британців робить свій альбом набагато цікавішим, ніж звьозди Arctic Monkeys, Kaiser Chiefs, Hard-Fi, Bravery та інші однотипні піжони. Хоча і вони вже зійшли з лижні, залишивши місце для Vampire Weekend і MGMT. І головне – це повноцінний альбом, а не якийсь більш-менш один нормальний трек між 12-ти інших.

Впливи відразу помітні (Radiohead, Chemical Brothers, Primal Scream (в електронний період) + інші вже пост-рокові інфлюенcи від Mogwai до Sigur Ros (умовно)), але це аж ніяк не впливає на зменшення китайських викрутасів між гітарним роком і електронікою. І якщо, не на рівні радіохедів, то між такими фанатами електронних штучок, як Doves, The Music (1-й альбом) і Athlete (в новому альбомі) їх можна сміливо впаяти.

Нічого лишнього. Східний мінімалізм і жирний західний саунд. Китайські шиплячі і музичні інтерпретації гімнастики цигун з жирним-прежирним грувом. Медитативне вишіптування і ранкова зустріч сонця. Гітарний інді-рок густо перемішаний електронними фішками. Перкусії 10 балів (відповідальний – Wang Yingjie). Як і бек-вокальним овечкам в "Thou".

Такої радості і щастя, як в "Red Blossom Of Plum And Me" вже давно не було чути на музичному горизонті. Не денсового відривалова, а цієї східної гармонії китайської мудрості, вимірюваної в інях і янях, які гасають від землі до неба спіральними сходинками.

І куди без голоса фронтмена Deng Pei? В "One" приходить просто повний піздєц (кліп на майнспейс). Абсолютне занурення в саунд може просто рознести нафіг мізки.

Його голос переходить від шаманського вишіптування до висот гімалайського крику на вершині світу, але без непотрібних зальотів в фальцет, як це часто буває в його європейських камарадів. Це голос не європейських піжонистих мажорів, єдиним бажанням яких є повийобуватись. Чувак знає, що він грає і для чого це робить. Голос самотнього орла поміж півнячих фальцетів європейських долбодятлів.

І якщо ваші мізки ще не повністю винес "One", то це точно зробить крейзанутий експрес "The Future". The Music з хітами свого 10-го альбому "The Truth Is No Words" і "Getaway" мають відчути, якщо не товаришів по зброї, то однодумців з іншого боку глобуса, так точно. Незмінний біт перкусії, дискотечне підривалово Chemical Brothers + найбільш відчутний у всьому альбомі вплив манери співу Тома Йорка. От гадайте, що може бути від такого міксу. Але краще не стояти на його цього експреса. Піздєц ше той. І це тільки 5-й трек альбому.

Грув, перкусія, дабові запльоти і знову голос Deng Pei, який виплескується з берегів "Rage Or Freedom". І це лише середина альбому. Дика впевненість і дитяча фантазія. На даний момент, похвалитись такою силою своїх альбомів можуть тільки Vampire Weekend і MGMT.

В найбільш "китайському" треці "Sorrow" медитація шиплячих розливається басом, дзвіночками і електронними примочками десь далеко за горизонти свідомості своїми ароматичними штучками.

"Foraging China" – проста чистота і геніальність гітарного рифу просто заставляє плакати від щастя. Більш тут немає чого писати.

За цим вже починає проглядатись земля пост-року з просторими картами своїх треків. 11-ти хвилинна "The Child" вказує на те, що Sigur Ros доведеться потіснитись на Олімпі. Європейцями чи америкосам таке важко зрозуміти.

Цю мандрівку обірвує своїм грувом "Beijing Realize" з якимсь загостреним зміїним вивертанням, чи то скиданням шкіри. Зміїні танці і заклинання вогню перелітають і в інструментальну частину "Beijing Realize (Cada)", щоб розширюватись зі швидкістю світла далекими галактиками в пошуках наднових вибухів.

В останньому треці Deng Pei чудить своїм голосом таке, що то потрібно чути. От де потрібен високий голос в супроводі традиційних китайських мелодій і підходу до саунду. Спокій, розміреність, нам немає куди поспішати. Гітарне споглядання завершуються електронною нірваною і прихованим акапелом Денг Пея.

Крута кантора під гаслом пічфорк визнала альбомом 2007 року психо-фолк Panda Bear, з очевидним закосом під Animal Collective, бо Panda Bear і грає в Animal Collective. Але "Sorrow" запросто обійде на поворотах і "Person Pitch" (2007) від Panda Bear, і тим більше невдалий "Strawberry Jam" (2007) від Animal Collective.

Цілісний, без жодних чорних дірок альбом, який аж ніяк не хочеться знімати з ріпіта.

1. Prelude
2. Thou
3. Red Blossom Of Plum And Me
4. One
5. The Future
6. Rage Or Freedom
7. Sorrow
8. Foraging China
9. The Child
10. Beijing Realize
11. Beijing Realize (Cada)
12. Prologue