Задуха (Choke)

В контексті оскарівських авіаносців з перебільшеним хронометражем, легенький фільм Кларка Грегга за романом Чака Паланіка (чи Палагнюка) – саме то для релаксу.

2008-й рік, у своєму прокатному векторі, став апогеєм монументальних, епічних і космогонічних оскароносців, тривалість яких не рідко залазила за 3-4 години. Фільми, які закруглялись на цифрі 2-ва – можна було вважати щасливим непорозуміння.

Іншою особливістю 2008-го року, з огляду на новий фільм Девіда Фінчера, якого більшість залізобетонно намагається асоціювати тільки з Бійцівським клубом, стала крейзанута фанатська епідемія навколо прізвища культового Паланіка.

Одні фанати Паланіка прив'язала Фінчера настільки близько до нащадка українських емігрантів, що очікували від нового фільму також культового режисера – не більше-не менше – термоядерну Махабхарату, яка б порвала їх мізки на сансарний кругообіг душі в природі. Фінчер, на приколі зняв настроєвого Бенджаміна Баттона, а туса встигла документально засвідчити, що Фінчер здувся. Непомірно-завишені очікування фанатів – то найбільше горе для працівників камери і клави.

Підтвердженням факту фанатського зашкалення (проти якого безнадійно боровся Джим Моррісон) став один репортажик про присутність Паланіка на інтерв'юсі, щодо випуску фільму Задуха. Достатньо просунутий журік здивувався, що Паланік прийшов на зустріч з народом в мокасінах. Паланік і в мокасінах – такого в природі не може бути! Можна, вважати таке ліричне здивування журіка своєрідним стьобом, який виявляє інкольну (і достатньо часту) непоєднювальність уявлень фанатів книг якогось автора з реально присутнім автором в природі.

Десь тут й існує оце неписане правило, щодо розчарування під час близького ступеня знайомства з персонажем свого уявного світу, який ще секунду назад був розмазаний на п'єдесталі золотого сонця. Адепти уявного індувідуалізму (який намагається практикувати (або не практикувати) автор), стають заручниками стадного інстинкту намагаючись ідеалізувати свого кумира сліпою любов'ю з крильцями.

От так без фанататизму можна й дивитись Задуху. Легенький, ненапряжний фільмець з моментами наростаючої іронізації та стьобу. Варто також зазначити, що ненапряжність фільму не перешкоджає йому нормально так завернутись з фейковим лабіринтом самоідентифікації у психлікарні та місцях реконструкції історичної спадщини.

Сему Роквеллу є де розвернутись, після ролі 2-го плану в Фрості/Ніксоні. І когось іншого в ролі похуїстичного сексоголіка Віктора й не уявляєш. Підірвана мамулька (в молодості) Анжеліка Х'юстон продовжує поширювати свій втішально-таємничий матріархат після Поїзду на Дарджилінг.

Фільмець неспішно собі розгортається. Сексоголіку постійно трапляються на очі минулі жертви його полірувального характеру, майбутні жертви – придумують містичні історії, для того, що карусельнутись на його хую.

Сцени з пудельом і дояркою на сіні – можна вважати ключовими у фільмі, хоча й центральна історія про сексоголіка, який є клоном Ісуса Христа – має достатню дозу стьобного динаміту.

Інші розумні речі в фільмі, який і не претендує на одкровенння чи оскари, відбуваються абсолютно ненав'язливим чином. Чи то діалоги на сіні під час сну доярки, чи то стосунки великого мастурбатора з стриптизною чіксою.

Пошуки себе в оголених флешбеках, чи в сценах пенсіонерного поклоніння, погіфістичного перевалюються з місця на місце і закінчуються нічим. Життя постійно стібеться над людьми, ким би вони себе не уявляли. Вони вже народились на планеті Земля. І це найбільша іронія, якщо в деяких випадках, не сарказм.

Протиставлення оголеність (тілесна)-закритість (душевна) тільки привідкриває атмосферу людських стереотипів, уявлень, просторових асоціацій та дзеркальних відображень залежності від інших. Тільки у формі репліки (завжди уявної) реконструює історичні події минулого. Які у більшості випадків, можуть бути фейком.

Задуха може стати кайфоломщиком для фанатів Паланіка та асоціантів Бійцівського клубу Фінчера, але від Кларка Грегга – це вже не залежить.

постер: kinomania.ru