Театральність до добра не привозить. Фігово-революційний приклад Титаніка від Сема Мендеса не хелпнув драматургу Джону Патріку Шенлі з дебютною екранізацією його п'єси Сумнів за яку він отримав Пулітцерівську премію.

Оскар 1988-го року за оригінальний сценарій фільму Moonstruck з Шер і Ніколасом Кейджом вже 20-ть років не дає спати Джону Патріку Шенлі. Купа номінацій на Оскар і Золотого Глобуса у 2009 – залишаються у варіантах лише Оскара. Над Глобусом Сумнів вже пролетів.

Поюзана кіномова дебютного режисера Джона Патріка Шенлі застаріла, як і час в якому він відбувається (1964 рік). І про який можливий контекст тут говорити, коли душевні шторми головних героїв паралеляться з метеорологічними циклонами. Фігово мену – йде дощ. Наближається сварка – починається гроза, блискавка валить і лампочка перегорає в якості Божого знамення. Сталось щось фігове – вітер поламав дерева. Щось взагалі не так – і оператор дає перекошені кадри (тіпа, хаос). Метафоричність, бля. Богоспасенна алегоричність.

На виході візуалізується дуже лайтовий варіант Ім'я троянди без словесних лабіринтів, міфологічних істот та посягань на мозок Арістотеля, де до розкриттям теми голубізни додаються педофілія та расизм в одному флаконі. От за таке зараз якраз й дають Оскари. До повного комплекту – чорному пацику з нетрадиційною орієнтацією тре було ще відрізати руку чи ногу.

Кіномова Шенлі у всій своїй поюзаності занадто прямолінійна. Аскетизм і мінімалізм кричить більше, ніж гламур. Метафоричність – просто з дитячої Біблії. Більш-менш ту пулітцерівську пургу витягують головні герої. Меріл Стріп, безперечно, геніальна актриса, але давати їй Глобуса чи Оскара за роль церковної сучки – то вже перебор. Занадто очевидні паралелі з її Мірандою Прістлі в Диявол носить Прада. В перекладі на мову Сумніву – неофіційною назвою фільму можна вважати таке речення, як Диявол носить габіт.

Емі Адамс в ролі наївної сестрички Джеймс спокійно заканає під провінціалку Енді. В іншому варіанті тут простежується вже традиційна лінія Шерлока Холмса і доктора Ватсона в жіночому варіанті. От тільки приховування прогресуючої сліпоти старшої сестрички – це для того, щоб показати, що велика інквізиторка – сестра Елозіус не така вже й сука, чи це просто салют доктору Хаусу?

Усі посягання фазера Фліна (Філіп Сеймур Хоффман) на ніжну дитячу душу крутяться навколо орієнтації Трумана Капоте за яку Хоффман і отримав свого Оскара. І хай режисер ще скаже, що це лише співпадіння.

З 3-х цих персонажів, тільки Емі Адам – витягує на якусь нагороду та невеличку пам'ять.

Усе інше, під час тотальних алюзій, конотацій та алегорій – смішне у своїй прямолінійності, натягненості і театральному бажанні перегравання заради почутості в останніх рядах залу. Голуб в храмі – це ж так круто. Протистояння між модерністом і консерваторкою – на перший погляд головне, а як на подальший розгляд – відмазкове.

Сцена приготування сестри Джеймс, яко воїна Христого до щоденної невидимої брані з духами тьми, підкреслено асоціюється зі амуніційною сценою на острові в Коммандо зі ще нездутим Шварцем (під відповідну музичку).

В кабінеті головної сукі наявні 5 чи 6 ламп в темно-зеленому фен-шуї. Типу, вона готується до пришестя Христа зі своєю лампадкою і тому тримає ще декілька на запас, щоб не проспати прихід нареченого.

Під час гестапівського допиту, сестра Елозіус відкриває жалюзі, щоб пролити світло на довгі нігті фазера Флінна, а в найбільш напружений момент дзвонить телефон. Ніхто не бере трубку і нервова сестричка Джеймс зривається й починає кричати. Як каже таваріщ Станіславський – нє вєрю.

Картонна дурілка Джеймс побачила ЩОСЬ і почався Хічкок. Саспенс і фантазія – рулєз. Але майка в якості доказів згвалтування – це вже якась Моніка Лєвінські зі своїм несвіжим та непраним платтям. Шенлі не розуміє, які алюзії можуть намотуватись на його фільм навіть без надмірного копання в стратосферні пласти?

Операторська красатуліна з подушковим пір'ям і відповідним фейсом тьолкі – то Амелі – pour jamais. А круку Едгара Алана По – належить неверморне форева. Як й барельєфно-вавілонській свині (символу нечистоти), що сидить на задніх лапах і на яку так своєю ірландською харьою схожий фазер Флінн. Все це у сцені розмови фюрера з мамашкою чорного пацика, яка закінчується осіннім вітром, листям в очі і кадром зверху від доброго боженьки.

Щоб не здавалось, що тільки сестра Елозіус змія така підколодна, фазер Флінн також ще той маніпулятор люциферний. Сцена демонструється, під час того, яяк він нашіптує під деревом сестрі Джеймс різну пургу і показує кольоровий гербарій у Біблії.

А як демонтративно фазер проігнорував пацика і того відразу ж штовхнули. І тут Флінн на очах сестри Джеймс допоміг зібрати йому розсипані книжки та приголубив його за плечі. Дав йому, як то кажуть, руку допомоги (а не те, про що всі подумали).

Залишилось тільки питання: так щось було чи все ж не було нічого? Автор залишає цю загадку на совісті глядачів, щоб прикрити усю свою театральщину, яку більш-менш врятували 3-ри головні герої своєю грою.

Давати за таку дешеву пургу оскарів чи глобуси, як мінімум тупо, а як максимально – злочинно перед екраном кіноісторії.

постер: kinomania.ru