Революційна медитація Стівена Содерберга над біографічними сторінками зірки Че Гевари, як нірванна втеча від романтизації образу поп-ікони.

Частина 1

Стівен Содербер в кооперації з Бенісіо Дель Торо забабахав подорож в лайф Че, автостопом взявши з відомих акторів, лише Родріго Санторо (300 спартанців і Червоний пояс), Джулію Ормонд в епізодичній ролі слов'янської шафи та Франку Потенте, яка тут вже не бігає-бігає, як Лола. Щоденники мотоцикліста були набагато цікавішими, ніж спиці біографічного прочитання спогадів Че Содербергом.

Загальний опис героїчного життя протягом 4-х годин перевалються у все ті ж стереотипи і штампи. Панує героїчно-нагнітаюча музичка. З модних фішок наявний чорно-білий псевдодокументал в Нью-Йорку на противагу кольористиці подій на Кубі.

Майже 3-ри стартові хвилини тре втикати на карту Куби, щоб вивчаючи легенду острова, стати учасником подій. Тотемом фільму стає сигара, яко кульний статус самого курця. Борода Че. Його примуржені очі. І сигара. Круті мужики курять сигари, хуйові мужчинки – курять бамбук. Все, як книжка пише. На фініші 2-ї частини йому дають затягнутись пахітоскою, що має свідчити про втрату героєм свого кульного статусу.

Дель Торо грає дуже стримано. Про інших, взагалі, краще мовчати, оскільки вони дуже швидко змінюються і не мають часу на чудеса системи Станіславського. Че – єдиний і неповторний. Він тут головний. Це й дає зрозуміти режисер текучкою кадрів.

Сюжет стрибає. Флешбекі показують мексиканські коврики, так подібні на коврики в українських хатах. Нараторський голос Че розповідає про цінності революціонера. Любов – найбільша цінність.

Ціковою є інтерпретація образу Фіделя Кастро. В нього противний пискливий голос. Він постійно вийобується з сигарою в роті. В нього перманентні тьоркі з Че. Його брат Рауль (Дієго Санторо) – просто нормальний мен.

Боротьба проти капіталістів ведеться під ніками Джона Вейна та інших ганстерів. Якби Фідель захопив Штати, єдине, щоб нормально продовжувало існувати – це б Голлівуд. Народу потрібні казочки.

Перестрілки в фільмі якісь карикатурні. Несправжні. Атака при повній заглушці звуку – якось тупо, хоча й мало передавати повну відключку під час бою. Театральні крики селян над зрадниками схожі на аматорщину. Свята простота. А хіба Че і Фідель не були аматорами під час висадки на Кубу? Романтика в жопу, що в контексті Че важливо і правильно, з огляду на поюзаність його поп-ікони в поп-культурі.

Є декілька нормальних кадрів вуличних боїв. Пробивання стін в будинках – це прикольно. Хоча, щось подібне й було раніше задіяно в інших фільмах, що підтверджується поглядом молотобойця і камерою, яка також туди заглядає. Овальні дірки в лоно церкви – це суперські конотації для спасіння від снайпера.

Найбільш реальним кадром фільму стає шастання чорного кошеня під час нічно-романтичних прогулянок зі зброєю. Кошеня так і не перебігло дорогу Че та дівчинці Алєді. Випадково воно попало в кадр, чи ні, але це справді один з найкращих моментів фільму.

Лямур шариться на маргінесах революції. Че-справедливий підписує босяків на необхідність освіти та обламує революційні панти. Не вірить в американську мрію і селфмейдманів, бо все залежить від обставин. Че Содерберга інколи схожий на Марадону. Че фоткається для історії. Че – постійно серйозний. Інколи трапляють жарти і танцювальний музон. Слава його досягає небес і Каміліо починає з нього гнати: "Після війни я посаджу тебе в клітку. Ми будемо їздити країною і розбагатіємо".

Кадр нічного телевізору з білим шумом перетікає в 2-гу частину. Фільм ніби не є настільки патєряним, але зовсім не чіпляє.

2 частина

2-га частина під неофіційною назвою "Че в очікуванні Годо". Болівійський щоденник Че, де Че також герой, але в кадрі він з'являється рідко, хоча й залишається все тим ж суперменом. Апофатика Че від Содерберга триває.

3-ри стартові хвилини вимальовуються у втикання в телевізор під гострими кутами. Карикатурна маскувальна прича Че у якій він схожий на старого Бенджаміна Баттона. Та й схожість між Бенісіо і Бредіком існує нехіла.

Мовчання і лісові пейзажі – рулять. Люди щось говорять. Щось гонять. Абсурд нагнітається. Довгі загальні кадри. Лягіттарна хроніка побутово-буденних днів. Фідель говорить сакраментальну фразу "Ми не встигаємо за Че". Закадровий Че зник.

Купа зайвих ракурсів. Епізоди розірвані. Кадри тяжкого партизанського лайфу існують для уможливлення втечі від героїчного пафосу. Занудність, як втеча від пафосу – це щось нове. Хоча пафос це і є занудність. Кароч, парадокси науки.

Персонажі, як перекотиполя, надовго не затримуються у кадрі, але Че – завжди в наших серцях. Звичайні люди зі своїми мухами і пантами. З бородатих мужиків такі революціонери, як з Буша-молодшого – винахідник андроного колайдеру. Революція – це біль, абсурд очікування, страждання, біль і жодної трояндової романтики в дулах танків.

Занудність триває. Як завжди, є лише декілька нормових кадрів і музички. Сцена з розстрілом в річці та кольористика нічних кадрів – заканають. Все інше – реал, типу, Гоморри. Занудно, але без жодних прєлєстєй і соплів.

Полон Че супроводжується дроном і тут Содерберг здивував-здивував музичною підкладкою. Смерть Че. Камера падає. Луна у вухах. Підлога. Хитання ручної камери. Розфокусовка.

І лягіттарне безсмертя Че. Всьо – він герой. Вічно живий. Його тіло на гелікоптері. Під покривалом, як картина Магрітта "Закохані". Че у повітрі. Че на небі.

P.S. Нудний, довгий і розірваний фільм Содерберга. Відсторонено-об'єктивний? Можна зрозуміти, як втечу від поюзаності образу Че. Але що ж тоді було в Щодениках Мотоцикліста?

постери: kinomania.ru