В контексті перегонів на Оскара – найреальний кандидат на найкращий фільм 2008 року від Рона Ховарда. Політично-психологічна драма з елементами "стадії дзеркала" Лакана – набагато сильніша річ, ніж тотально-номінований Бенджамін Баттон Девіда Фінчера.

Рон Ховард повністю реабілітується за безпросвітну хуйню з Кодом да Вінчі в кооперації з піарними службами Ватикану. Хоча, вже на горизонті почали з'являтись майбутні Ангели і демони з тієї ж папо-римської кишені проплачені.

Це вже стало святковою традицією режисера Кокона, Ігор розуму, Нокдауна і Апполо 13 – чергування оскароносних можливостей з халтуркою з голлівудських степів.

Але зараз Ховард зняв цікавий фільм. Можливо, навіть кращий, ніж Ігри розуму. Сценарист Пітер Морган вже відзначився оскароносними Королевою та Останнім королем Шотландії. Ховард підібрав класних акторів. Не звізданутих звьоз екрану, бо в головних героях тут тусують маргінесні туфлі італійського виробництва. І замість попередньо прогнозованої суходрочно-політичної штуки про президента-брехуна, явив народу неоднозначне чудо дуельної напруги і грації. Бразери Клички рекламують носовички для мамзелів і не дотягуються своїми поясами до раундних діалогів Фроста, який народжений бути в телевізорі (британець Майкл Шин) і Ніксона, який пітніє перед камерою (американець Френк Лангелла).

Для абсолютних шанувальників національного колориту та українського прориву у широкий світ є така фраза президента Ніксона про водійські особливості Льоні Брєжнєва: "Останнє, шо він (Брєжнєв) водив, це був трактор на якійсь картопляній фермі в Україні".

Ховард так чітко розрулює фабульні елементи, що їх вже варто заносити в підручники для майбутніх режисерів. Оператор свято вірить в заповіти Лакана і тому фрагментарність, як складова відчудженості, вистрілює тут на кожному важливому кадрі, нижніми чи верхніми ракурсами. Особливо, нижніми, бо головний герой фільму – це кульні італійські туфлі без шнурівок. Руки, ноги (особливо), спина, губи, очі і голос – важливіші за людей. Вірніше, вони більше говорять про них, ніж самі люди можуть сказати про себе, перебуваючи в просторовій проекції дзеркала – чужі самі для себе.

Фрагментарність вивозить фільм на хірургічний стіл, де відбувається інтервійований розтин хворого, щоб виявити його болячки. Режисер-хірург ставить діагноз Фросту і Ніксону та перетворює інтерв'ю на ще одну форму групової терапії.

Камера крутиться навколо героїв, як змія. Вона обмотує, обплітає і заплутує їх. Стилізація фільму необхідна не тільки історично, як відображення епохи, але й як відображення світу образів в якому існують шоумен Фрост та президент Ніксон. Публічні люди, які завжди знаходяться перед своїм відображенням в очах інших і тому змушені бути такими, якими їх хочуть бачити глядачі.

Формально фільм крутиться навколо 3-х рівнів: телевізійних кадрів часів Вотергейтського скандалу, псевдодокументалу з учасниками циклів історичного інтерву і власне, самого фільму з назвою Фрост/Ніксон. Змістовно фільм замішується на політиці, журналістиці, психології та туфлях італійського виробництва.

Лямурно-сімейна лінія на цій війні майже не розглядається. Навіть під кутом сексу. Задоволення від стосунків не сильно розкриваються. Бо головне – це перемога. Це односторонньо чоловічий дискурс, в якому найбільше виявляється екстаз фалосного самоспоглядання. Навіть музика тут переважно мінімалістично-підкреслена, щоб не перебивати своєю силою дзеркальний нарцисизм. Єдиний на увесь фільм – диско-хіт Донни Саммер "I Feel Love" звучить на фінішній хвилі перемоги, але завершують усе мінорні віолончельки, майже амбієнтово-колискові.

Гьорфрендка Фроста (Ребекка Холл з Вікі, Крістіна, Барселона) виявляється в ракурсах гарних ніг, перевагах безподаткового існування та традиційно-підтримаючого плеча та втішання свого мужнього плейбоя. Вона лагідна тінь свого героя. Вона є, але водночас – її немає. Вона непомітна, але допоміжна, як і належить бути жінці у векторі: плейбой – спокушена ним раба любви.

Але парадокси лямуру – то ніким не пізнані території, тому переможцем (а значить ще більшим нарцисом) тут є псевдо-покірлива тьола з прізвищем Кушинг (салют доку Хаусу). Вона швидко розкушує за голлівудською посмішкою Фроста його сумні та самотні очі. Автоеротичні викрутаси з сережкою лише підсилюють її перемогу і поразку (в контексті перебування у відчуженості "стадії дзеркала") одночасно та передають салюти 451 за Фаренгейтом Франсуа Трюффо + спинні ракурси та роль телевізії в лайфі сапієнсів.

В плейбоях завжди щось є жіночно-доглянуте, тому протиставляється Фросту не менший піжон Ніксон, але вже з консервативно-маскулінною орієнтацією, яка й є його дзеркалом-сховком від усіх проблем, самоідентифікація якого орієнтується на залежність від думки інших (що й зрозуміло). В даному випадку – свого крутого бодігуарда (Кевін Бейкон).

Справжньому пацану не мають подобатись італійські туфлі без шнурівок, бо в безшнурівочності є щось жіноче, безсиле. Чоловічі туфля мають обов’язково бути зі шнурівками, бо справжній пацан ніколи не боїться щоденних труднощів. Пацан завжди готовий зв’язати в морський вузол будь-якого козла. Дати йому (роль) пизди. Тобто принизити до рівня жінки, останньої рабині на цій землі, де вже навіть чорні мусульмани стають президентами Юесея.

Справжній пацан не пам'ятає, чи краще – не хоче пам'ятати про п'яну розмову, тобто про втрату – контролю. Справжній хуй – завжди усе контролює. Тому Фросту потрібні рейтинги, а Ніксону – потрібне бабло. Американським піплам потрібна правда та демократичні ілюзії. Швидше усіх, цих міражів позбувається ревний демократор Джеймс (Сем Роквел). І саме його персонажем Ховард говорить про "принижуючу силу крупного плану", маніпулятивні узагальнення тіві та стереотипи як відображення структур "стадії дзеркала".

Як й пише книжка, пружина кульмінації вистрибує на фінішній прямій. Бедбой дає нормальної пизди позитивному героя у перших раундах з-за допомогою різних прийомів (і не тільки дозволених), але герой збирається з силами і у вирішальному раунді роздрочує бедбоя до повної втрати пульсу. Для стьобного ефекту Ховард добавляє героїчної музички у системі підготовки Фроста і Ніксона до вирішального батлу.

Вестернова дуель 2-х міських ковбоїв закінчується крупними планами розбитого Ніксона, який нарешті перестає втікати від відповідальності. Ідентифікує свої фрагментовані елементи, визнає свою провину, примирюється з собою і усвідомлює свої бажання, а не бажання інших, на які потрібно орієнтуватись. У власноруч вибраних туфлях легше ходити куди захочеш, а не туди, куди тобі скажуть інші.

Відчудження зникає. Сеанси групової терапії дають свій результат. Внутрішній конфлікт вирішено. Напругу знято. Народ в ауті від того, як зовнішня поразка Ніксона обернулась його внутрішньою перемогою. Самотній парус Ніксона вже може не хвилюватись в тумані голубого екрану. Фінал розіграно шикарними нотами. Акторська гра – супер.

Ховарду того мало і на кінчику розв'язки він стібеться над культовим фільмом Wag The Dog в сцені Ніксона та такси. Епізод зі штучним дощем і плащем піндосного президента з фільму Баррі Левінсона тут вирулює однозначно. Останнє замап'ятовується найбільше.

Епілог дарує Ніксону Фростівські туфлі. Вони йому завжди подобались. Вміння програвати є вмінням бути собою, а не проекцією свого оточення. Дзеркало можна викидати в море. На 64-му році життя він нарешті починає справді жити. Фрост на хвилі дискового успіху продовжує затоварювати собою телеекрани.

Сила. І 3-х знаків оклику тут буде мало. Оскара йому, Оскара!

постер: kinomania.ru