Скорcезе лажанувся. Роллінги, здається, також. Вони ж були продюсерами цієї темної кіношки. Світла не було. Був старчєскій маразм. Скорcезе не Годар, тому й симпатії до його деймона не буде.
Увіковічнити славу The Rolling Stones на порозі відходу у вічність – то своєчасна і прикольна мисля, але так божественно її запороти, зміг тільки Скорсезе, нафігась, тупо копіюючи повадки Вуді Аллена.
Роллінгам вже який рік повна хана. Навіть перебуваючи в фанатських рядах їх музлового щастя, відшукати шось нормальне в ластовому альбомі "A Bigger Bang" (2005) – просто нереально. Аж в 1997 були "Bridges to Babylon" з геніальним треком "Anybody Seen My Baby?" і аж в 1994 – "Voodoo Lounge" з "Love Is Strong", "Out of Tears" та "Blinded by Rainbows". Експлуатація усього найкращого, що було написано ще 30-ть років тому – такий їх щоденний лайф.
Та й не вони одні фігачать на цій ниві. В сера Пола Маккартні, все найкраще, взагалі було в бітлівський період і чим він займається в останні ті ж 30-ть років, ще більше невідомо. Проводить концерти для бідних в Києві, де лисуваті дідугани та інша мєлка шушара дрочили на його, можливо (бозє-бозє), останній в Україні виступ. Свят-свят-свят.
Деякі бітломанські ідіотікі додумались відшукати на карті село Бітлю і проголосити його духовною батьківщиною бітлів. Назвати Маккартні – Павлом Макаренком, Лєннона – Іваном Ле, Харрісона – Юрком Гарячим, а Стара – Романом Старим. Всі вони були українцями з діда-прадіда, грали на дримбах і емігрували в Британію після війни. Тому, завдяки українському корінню, бітлівський саунд відзначався такою мелодійністю.
Але будда з ними, з бітлами. Мова про роллінгів в інтепретаціях Скорсезе.
Документалка мала б явити народу якусь концертну спонтанність і непередбачуваність, але показала трудящим харі Клінтона, його вайфи Хілларі та їх дурочки-дочки. Промайнула не зовсім твереза заточка Кваснєвського і екологічні заклики. Що вони там робили, геополітично зрозуміло, кінематографічно – ні. Стартовий негатив пішов на орбіту з відповідним прискоренням.
Операторська робота – на 1 з багатьма мінусами. По ідеї Скорсезе, то мало бути сердите відображення реальності, без наворочених модерних виїбонів, кліпової зйомки та тремтливої від фанатського збудження камери. Хоча для чогось на секунду камера залетіла в простори кліпу Джагера "God Give Me Everything". Для чого – невідомо.
Сердитою камера так і залишається до зеенду. Ні фантазії, ні ума. Жодних кадрів зверху. Кіт Річардс сам придумав собі прикольний ракурс зі спини барабанщика Чарлі Вотса. Камера тупо фіксується на пальцях, гітарах, солах і фуззах. Ну й безперечно, Кіт тут просто в авторитеті. Камера постійно фіксує як він розкидає медіатри.
Наївна простота ракурсів закінчується абсолютно тупою картинкою на фініші, але про це пізніше. Дитяче тасування кольорових кадрів з ролінгами і чорнобілих з Скорсезе не має жодного логічного виправдання. Ролінги і фільм живуть окремим лайфом та кайфом. Вдалих кадрів – як кіт наплакав. Нудно.
Врізки зі старих інтерву, для нагадування про важку творчу жизню на шляху до слави – зайві і недоречні. Окрім, хіба що інтерву Міка на данському тіві, де він калачиком скрутився на дивані та стьобу на японському екрані. Прикольна фотосесія в жіночих лахах. Увесь екстаз цих старих врізок, хіба що в класних відповідях Кіта Річардса, після яких ще більше починаєш його поважати, на відміну від відморожених інших членів банди і особливо, Джагера.
Маразм старих документалок в тому, що вони сигналізують про те, що раніше все було так крейзануто, а зараз – все так пристойно і політкоректно. Тоді молоді, а тепер мумії ракенролу проштовхують вперед месидж Скорсезе про те, що шоу триває, має тривати і буде тривати.
Без питань, звук на концерті топовий, але роллінги грають, переважно, блюзові речі, під які класно засинати. Наявні оркестровка, бек-вокали, бас, сакси ітеде. Є все, але немає того вогнику, про який так провіщає назва фільму. Десь на 45-тій хвилині починає відбуватись щось цікаве у цьому сонному царстві. Кіт зажигає і гонить, але триматись тільки на ньому уся кіношка не може. Кіт, взагалі, живе собі самостійним життям на тлі своїх гіперсерйозних амігосів.
Єдиний яскравий момент концерту – це дуетік з блюзменом Бадді Гаєм. Всьо. Уся ця катавасія ще оживає якось на "Sympathy For The Devil" і це після 1.5 години. Нда, фільмець Годара 68-го року "Sympathy For The Devil" набагато цікавіший, ніж ця язиката пурга в картінках Скорсезе.
Хвиля маладьожного маркєтінгу викидає на сцену цю дурочку Крістіну Агілєру і ще більше стає зрозуміло, що йде нормальний кос бабла з вух трудящих. Та якщо з Агілєрою усе андерстендно, то що на сцені халтурив Джек Вайт з White Stripes – якось не дуже.
І от, нарешті, штучний і фальшивий фініш фільму.
Камера, яко альтер-его невидимого бога Міка Джагера кружляє коридорами, щоб вийшовши на двір, під крики Скорцезе, залетіти в космос і транслювати як логототипний язик роллінгів затулив собою місяць. Ці алюзії на Бетмена, це вже не стьоб. Це вже піздєц творчєству.
А Скорсезе ще збирається знімати фільм про Боба Марлі. Ну-ну.
постер: kinomania.ru
Увіковічнити славу The Rolling Stones на порозі відходу у вічність – то своєчасна і прикольна мисля, але так божественно її запороти, зміг тільки Скорсезе, нафігась, тупо копіюючи повадки Вуді Аллена.
Роллінгам вже який рік повна хана. Навіть перебуваючи в фанатських рядах їх музлового щастя, відшукати шось нормальне в ластовому альбомі "A Bigger Bang" (2005) – просто нереально. Аж в 1997 були "Bridges to Babylon" з геніальним треком "Anybody Seen My Baby?" і аж в 1994 – "Voodoo Lounge" з "Love Is Strong", "Out of Tears" та "Blinded by Rainbows". Експлуатація усього найкращого, що було написано ще 30-ть років тому – такий їх щоденний лайф.
Та й не вони одні фігачать на цій ниві. В сера Пола Маккартні, все найкраще, взагалі було в бітлівський період і чим він займається в останні ті ж 30-ть років, ще більше невідомо. Проводить концерти для бідних в Києві, де лисуваті дідугани та інша мєлка шушара дрочили на його, можливо (бозє-бозє), останній в Україні виступ. Свят-свят-свят.
Деякі бітломанські ідіотікі додумались відшукати на карті село Бітлю і проголосити його духовною батьківщиною бітлів. Назвати Маккартні – Павлом Макаренком, Лєннона – Іваном Ле, Харрісона – Юрком Гарячим, а Стара – Романом Старим. Всі вони були українцями з діда-прадіда, грали на дримбах і емігрували в Британію після війни. Тому, завдяки українському корінню, бітлівський саунд відзначався такою мелодійністю.
Але будда з ними, з бітлами. Мова про роллінгів в інтепретаціях Скорсезе.
Документалка мала б явити народу якусь концертну спонтанність і непередбачуваність, але показала трудящим харі Клінтона, його вайфи Хілларі та їх дурочки-дочки. Промайнула не зовсім твереза заточка Кваснєвського і екологічні заклики. Що вони там робили, геополітично зрозуміло, кінематографічно – ні. Стартовий негатив пішов на орбіту з відповідним прискоренням.
Операторська робота – на 1 з багатьма мінусами. По ідеї Скорсезе, то мало бути сердите відображення реальності, без наворочених модерних виїбонів, кліпової зйомки та тремтливої від фанатського збудження камери. Хоча для чогось на секунду камера залетіла в простори кліпу Джагера "God Give Me Everything". Для чого – невідомо.
Сердитою камера так і залишається до зеенду. Ні фантазії, ні ума. Жодних кадрів зверху. Кіт Річардс сам придумав собі прикольний ракурс зі спини барабанщика Чарлі Вотса. Камера тупо фіксується на пальцях, гітарах, солах і фуззах. Ну й безперечно, Кіт тут просто в авторитеті. Камера постійно фіксує як він розкидає медіатри.
Наївна простота ракурсів закінчується абсолютно тупою картинкою на фініші, але про це пізніше. Дитяче тасування кольорових кадрів з ролінгами і чорнобілих з Скорсезе не має жодного логічного виправдання. Ролінги і фільм живуть окремим лайфом та кайфом. Вдалих кадрів – як кіт наплакав. Нудно.
Врізки зі старих інтерву, для нагадування про важку творчу жизню на шляху до слави – зайві і недоречні. Окрім, хіба що інтерву Міка на данському тіві, де він калачиком скрутився на дивані та стьобу на японському екрані. Прикольна фотосесія в жіночих лахах. Увесь екстаз цих старих врізок, хіба що в класних відповідях Кіта Річардса, після яких ще більше починаєш його поважати, на відміну від відморожених інших членів банди і особливо, Джагера.
Маразм старих документалок в тому, що вони сигналізують про те, що раніше все було так крейзануто, а зараз – все так пристойно і політкоректно. Тоді молоді, а тепер мумії ракенролу проштовхують вперед месидж Скорсезе про те, що шоу триває, має тривати і буде тривати.
Без питань, звук на концерті топовий, але роллінги грають, переважно, блюзові речі, під які класно засинати. Наявні оркестровка, бек-вокали, бас, сакси ітеде. Є все, але немає того вогнику, про який так провіщає назва фільму. Десь на 45-тій хвилині починає відбуватись щось цікаве у цьому сонному царстві. Кіт зажигає і гонить, але триматись тільки на ньому уся кіношка не може. Кіт, взагалі, живе собі самостійним життям на тлі своїх гіперсерйозних амігосів.
Єдиний яскравий момент концерту – це дуетік з блюзменом Бадді Гаєм. Всьо. Уся ця катавасія ще оживає якось на "Sympathy For The Devil" і це після 1.5 години. Нда, фільмець Годара 68-го року "Sympathy For The Devil" набагато цікавіший, ніж ця язиката пурга в картінках Скорсезе.
Хвиля маладьожного маркєтінгу викидає на сцену цю дурочку Крістіну Агілєру і ще більше стає зрозуміло, що йде нормальний кос бабла з вух трудящих. Та якщо з Агілєрою усе андерстендно, то що на сцені халтурив Джек Вайт з White Stripes – якось не дуже.
І от, нарешті, штучний і фальшивий фініш фільму.
Камера, яко альтер-его невидимого бога Міка Джагера кружляє коридорами, щоб вийшовши на двір, під крики Скорцезе, залетіти в космос і транслювати як логототипний язик роллінгів затулив собою місяць. Ці алюзії на Бетмена, це вже не стьоб. Це вже піздєц творчєству.
А Скорсезе ще збирається знімати фільм про Боба Марлі. Ну-ну.
постер: kinomania.ru
