Найбільший бос (Direktoren for det hele)

Хто в світі кіно найбільший бос? Звичайно, Голівуд. Заправляє всім і всіма, визначає основні тенденції і має змогу першим презентувати найсучасніші спецефекти та анімацію.

Бути головним вигідно. А ще вигідніше мати когось головного для виду і в разі невдачі сховатись за його обличчям. Для цього в Голівуді й існують режисери, вони прості роботяги-ремісники, які добре знають свою справу але не можуть ні на крок відхилитись від замовленого продюсером.

Він править бал і є справжнім власником фільму, а режисер – так, тішиться надіями “пощеголяти” на тусовці, а переживати за прокат і отримувати прибутки від нього залишається продюсеру і директору кінокомпанії.

Але ж розчаровані чи навпаки захоплені глядачі спрямовують свої враження від фільму на адресу режисера якраз, і нікого іншого. А схему “справжній бос – бос для прикриття” можна знайти і в інших сферах.

Підлеглим треба когось любити і їм хочеться думати, що шеф – герой, а не пройдисвіт, який тільки наживається на клерках.

Така проблема постає в фільмі Ларса фон Трієра “Найбільший бос” і подається як комедія для розваги, а не для напруження мозкових звивин. Весь фільм знятий практично на одній локації – в блідій конструкції фірми, з невеликою кількістю акторів і з абсолютною відсутністю будь-яких новочасних кіношних вивертів в області зйомок чи монтажу.

Директор вирішує продати свою фірму і звільнити таким чином всіх працівників, але наймає актора, щоб той зіграв роль найбільшого боса, який нібито згори за все відповідає, таким чином він знімає всю відповідальність з себе і сподівається спати без гризот совісті.

Режисер не думав, чим би вразити вибагливих глядачів, розбещених американськими закрученими трилерами. Він відверто говорить на початку і вкінці фільму – не шукайте чогось особливого і глибоко філософського, хочете дивіться, а хочете – підіть в парк атракціонів. Не буквально, але по суті так.

Найбільший бос – Ларс фон Трієр. Робить, що хоче. Бо митцям з іменем можна все. Ян Саудек завіз дві сотні людей в старовинний замок, роздягнув догола і сфотографував, коли вони всі одночасно підстрибнули.

Йоко Оно записала альбом зі знаковими музикантами сучасності, не маючи ні голосу, ні слуху, а про її смак ще можна сперечатись. Навіщо вони це роблять – невідомо. Чи дійсно там приховане якесь послання, чи це просто новий вид самовираження і самоствердження?

Про фільм “Найбільший бос” хочеться думати і писати, а образ загадкового драматурга Гамбіні, якому поклоняється головний герой, магнетично притягує, як міфічний недосяжний герой. Він заволодів розумом актора-невдахи, і все ж таки змусив того дійти в поєдинку з реальним босом фірми до кінця. Хто такий Гамбіні? Не має значення. Гамбіні справжній герой, чим би він не займався. Навіть якщо він ніколи не існував.

Ще один північноєвропейський персонаж – Беовульф. Про нього думати і писати не хочеться. Він герой легенд середньовіччя, а тоді ще люди боялись драконів, і ніяких не терористів. Тішить тільки, що історію втілили в форматі крутої 3D анімації, бо загримовані під VI століття статисти-планокури і актори з реклам шампунів вже не викликають довіри.

“Беовульф” і “Найбільший бос” настільки різні по своїй природі, що в порівнянні чітко видно: Голівуд в погоні за глобальним успіхом докотився до того, що глядачі позіхають на переглядах найдорожчих блокбастерів. Вони знають, що буде круто, найсексуальніші зірки і найдраматичніший сюжет, все ідеально, але все не те.

Європейські кіноінтелектуали теж докотились зі своїм авторським самовиявленням, і крім артистичної молоді в окулярах в чорній оправі вони нікому непотрібні. І ніхто з них не шукає золотої середини, залишаючись впертими і строго вірними канонам професії в своєму, голлівудському чи європейському, кіносередовищі.

А найбільший бос – той, хто робить так як відчуває, і знає, що він правий, хто б що не казав і не писав.

фото: kinomania.ru