Агора (Agora)

Попсовенький пеплум Алехандро Аменабара з архіважливими посланнями цьому грішному світу і особливо, Церкві Христовій за звіряче вбивство невинної діви Гіпатії.

Залізши в катехизисну байопічність астрономки, філософки, математички, прото-феміністки і просто чудової дівчинки Гіпатії Олександрійської, Аменабар зняв один (поки що) з найгірших своїх фільм, що після Mar adentro і Others – можна вважати дезертирством з кінематографічних баталій.

Аменабар поставив усі фішки на маніфестацію своїх месиджів, повністю забивши на таку важливу для піпла річ, як кіно. Аменабарські євангеліони світу зрозумілі від Альфи до Омеги, але візуал та драматургія фільму – на рівні курсової роботи якогось кіностудента. Східна музичка саундтрекізації, взагалі, дуже далеко від гармонії, а за 2-ві годину фільму – просто починає харити своїми причитаннями.

Нагромаджуючи з одного боку такі достатньо серйозні речі, як кон'юнктурний фашизм християн, братовбивство та богоборчий дискурс ракурсів з далекого (і мовчазного) космосу (з риторичним запитанням "де ж Ти Господи шарився коли вбивали невинну людину?"), Аменабар – з іншого боку починає загравати з сопливою попсовістю (а-ля анімешний фансервіс для чуттєвих на сексо-алюзії тінейджерів), показуючи (ніби сором'язливо), то шматочок апетитної дупи Гіпатії (яка, акі Афродіта виходить з ванни), то округлий шматочок її сісічки (коли вона (сісісічка) вже нікому не потрібна), то якісь незрозумілі пробіги під фотошопним місяцем, то соплі з Титаніка на фініші фільму, то християнчик Давус (ще раб) трепетно тримається за ніжку сонної Гіпатії і від такого несподіваного щастя ледве не дрочить під романтичним місяцем, поки вітерець ніжно колихає її (Гіпатії) вбрання.

Перший і останній момент ще можна спихнути на демонстрацію низького рівня християнства (та природні потреби) у того ж раба-християнчика, але в усіх інших – Аменабар починає маніпулятивно ліпити з толерантної Гіпатії сопливеньку ікону якогось там гомосексуального лідера-мученика Мілка в дусі Гаса Ван Сента. Хоча, як згодом виявиться, для Аменабара – це не межа і він синекдохально возведе постать Гіпатії в ранг однієї цікавої ідеї.

Маргінальні (але поверхові) послання Аменабара відчитуються просто. Християни – фанатичні варвари, якщо гірше не сказати – фашисти (спалення бібліотечних сувоїв та вбивство євреїв). На відміну від білих і чистих язичників, вони завжди (за дуже рідким винятком) брудні і в чорних лахах. Християни (принаймні, більшість) – попсові кон'юнктурники. Навіть чудеса у них карикатурні. З огляду на їх нещодавнє навернення в лоно Церкви – усіх їх акти діяльності – сентиментальні (тобто, вульгарні) до неможливості (епізод з руками в сцені роздавання хлібів Давусом). Артистичне розкидання сувоїв на камеру у легендарній Олександрійській бібліотеці з наступним метафорично перевернутим ракурсом (типу, у світі усе стало з ніг на голову) сміливо наближається до найкращих зразків бидлоносного кітчу (можна навіть сказати, що увесь ареал розповсюдження християн загортається Аменабаром у кічушне повстання мас).

Християни перетворюють бібліотеку на хлів (комуністи мали в кого повчитись). Християнське гестапо вбиває євреїв (які також не святі і проводять аналогічну акцію у християнському храмі, де ще стоять язичницькі боги), приписуючи мотивацію власним діям Божій волі та здається безсмертному гаслу "євреї вбили Нашого Бога". Кирило Олександрійський (пізніше канонізований) – повністю і безповоротно – рідкісний поц, який незрозуміло, чим кращий за Гітлера (тьолка має мовчати і триматись якорем за 3 К). Кирило безпідставно називає Гіпатію відьмою і її вбивство стає ганьбою для Церкви. На цьому місці стається сценарійна колізія, бо чомусь невідомо, хто вбив шизанутого християнчика Амоніуса і більше стає схожим на те, що його вбили свої ж, щоб потім на грунті помсти за щойно оголошеного мученика почати переслідування Гіпатії.

Тут можна багато писати про історичну детермінованість, але з того часу нічого не змінилось (та й чому мало змінюватись?). Враховуючи великий відсоток кон'юнктурних прибивання до християнства та низький рівень віри – апокаліптична лінія рулить і Церква та вавилонська блудниця – то одна й та ж особа (що вже й так давно відомо). Можна ще зазначити про модернові реверанси Аменабара у бік повторення історії, на цей раз, в образі ісламського фундаменталізму, але схоже, що його цікавить  трохи інша ідея.

Ця центрова (але глибинна) ідея розшифровується у тому, що світом крутить Софія (тобто, кобіта). Усе крутиться не навколо сонця, а навколо кобіти (Гіпатії), яка синекдохально возведена до культу вагіни. На неї моляться усі пацики фільму (християнчик підбирає священний багрянець її менструальних символів на хустинці для подальшої адорації), а Аменабар робить з неї то Богородицю (вона також незаймана), то Христа (вчення важливіше за сімейне життя) і значить, мученицю за толерацію та милосердя.

Милосердя, як стереотипічно відомо, то повністю фемінна прерогатива, тому фінішне відкриття Гіпатії, що планети рухаються не по колу, а звичайним еліпсом – лише культивує ту ідею, що усе рухається навколо вагіни (символічно підкреслену колом і еліпсом). Аменабар – гомосексуаліст (без жодних показувань пальцем) й тому ідея переваги образу фемінної Софії на маскулінним (агресивним) образом Христа (незважаючи на усі пом'якшувальні аспекти) є йому близькою. Христос-жінка – то для когось радикально, але чи так то далеко від істини (враховуючи її відносність у земному контексті)?

У фільмі Аменабара (чи тільки у фільмі?) пизда – сильніша Христа (враховуючи неофітство християнських персонажів). Вона тут. Десь поруч. Під боком. Її тепло можна відчути. Її можна помацати. А Христос – далеко. Його – слова (бажання) дуже часто неправильно інтерпретуються, а монологи (бажання) вагіни – завжди зрозумілі та доступні. Її пожадання – природнє. Тому кобіта (тобто, пизда) – так часто оголошувалась породженням пекла, якщо – не самим пеклом. Тому й закономірно, що одна крайність маятниково призводить до появи іншої.

Ідеї ідеями, але Рейчел Вайз (яка після Фонтану свого чоловіка забила за собою роль Відвічної Премудрості) на практиці дуже фальшивить в образі Гіпатії. Особливо, коли вона хапається руками за голову в пошуках еврики чи коли намагається вагатись над власним науковим хробацтвом. Коли Вайз у раціоналізаторському пафосі головою б'ється об небесні сфери – постать Гіпатії карикатурно профанується.

Аменабар одержимий цим заповітним колом (еліпсом) та одою "во славу милосердної вагіни", тому демонстрація материнських інстинктів Гіпатії (вона вчителька, яку слухають дітки) так часто маніфеститься сентиментальними реверансами у бік християн (які б мали стати толерантними, милосердними і не такими фанатичними).

Вже вищезгаданий християнчик Девус починає якось з мечем у руці мацати під колоною нашу славну Гіпатію, але це мацання у його ще незмужнілих руках, несподівано переходить у сльозоточивий катарсис з подальшим самобичуванням. Він дитячим мокрим носиком впирається у її материнську вагіну (яка захистить і приголубить) і Гіпатія звільняє його від рабства.

Тут можна багато писати про кіндернізацію (десакралізацію) носу (як фалосу) з боку всемогутнього материнського інстинкту, але педагогічність закликає до милосердя та любові – тому усе вищенаписане успішно фінішується.

постер: kinomania.ru