В пошуках Еріка (looking For Eric)

Легендарний футболіст Ерік Кантона в образі культурного героя, святого, Бога і просто розковбасного антидепресанта та екзорциста.

Британський режисер Кен Лоуч (Золота пальмівка Каннського кінофестивалю 2006 за The Wind That Shakes the Barley) зняв одну з тих сентиментальних історій з Житія Святих, де святий приходить на допомогу ревним молитвам віруючого та рятує його від вічної погибелі.

В межах цієї канонічної території, агіографічна історія Лоуча встигає віддрейфувати від психологічної драми (з легким містичним підтекстом) до соціального реалізму з лівацьким нахилом, транзитом через стьобний бандюкізм Гая Річі та ще й фінішувати казковим хеппі-ендом.

В якийсь момент фільму, де трава вже догматично починає римуватись з Кантоною, здається, що жодного хеппі-енду не буде і це буде саме, оте – реальне тру. Особливо в сцені, яка переходить від гіпотетичних пояснень Еріка до моментального абордажу копами його будинку. Саме ця сцена є одним з найсильніших моментів фільму з точки зору сюжетності (про моралі буде трошки пізніше).

Згодом, як й личить праведній агіографії, починає світити сонечко хеппі-енду і приходить розуміння того, що хеппі-енд має бути обов'язково. Що, можливо, це один з тих сентиментальних фільмів, де за присутність хеппі-енду хочеться порвати сценариста на британський прапор, якщо він подумав щось приблизно не таке, про що думають вірні фанати Еріка Кантони. Футболіста і Бога. І хеппі-енд приходить у синіх оксамитових шузах для танців (для ракенролу).

О, слава Тобі у вишніх Еріку Кантона, заступнику усіх футбольних фанатів (не тільки ж так пощастило фанатам МЮ)!

Отож, короткий перегляд кадрів фільму В пошуках Еріка.

Поштар Ерік депресує, безперечно, від любові. Якщо в Серйозному мені Ларрі Гопнік на колінцях прибігає до рабинів, то цей герой взиває щиро до постеру (тобто, іконостасу) Еріка Кантони. І поштар Ерік отримує благу звістку від свого легендарного покровителя Еріка Кантони, покуривши крапаль трави. Щоб аж так не ліквідовувати святість Кантони (ми ж не на території Ямайки), усе можна спихнути на той факт, що трава стала лише каталізатором до спілкування Еріка з Кантоною в своєму уявному. А причиною усього цього чудесного процесу стала релаксійна медитація, під час якої Кантона опинився в одному іконостасному ряду з Кастро, Ганді, Манделою та Френком Сінатрою.

Кантона стає екзорцистом, який виганяє з тіла Еріка чувака-депресняка та пробуджує його до нового світлого життя. Він з гордо піднятим коміром наводить алюзії з "П'яного корабля" свого улюбленого поета Артюра Рембо, а під час флешбекної врізки Його голів – мурашки бігають підшкірно.

Ерік Король, Ерік Переможець стає персональним Чізесом Еріка-поштара. Він стає його приватним психоаналітиком і разом з ним проходить усі етапи реабілітації. У підсвідомому Еріка світлий образ супермена Кантони допомагає йому усвідомити свої помилки (безперечно, в усьому винні жорстокі батьки) в далекому 1979 та воскреснути з новою силою любові до блондинки Лілі.

Під джазування Кантона стає гуру Еріка та вчить його виявляти позитивну агресію і вміти сказати "ні". Згідно усіх канонів герой переборює свої проблеми під керівництвом святого. Коли сам Господь так хелпає поштару, то що тоді писати про режисерські симпатії до бідного Еріка?

Cентиментальний дрейф Лоуча пробігає під омофором елегантного британського гумору. Особливо йому вдається простібнутись над голубою тематикою в епізоді з танцями (як моменту розкріпачення в структурі групової психотерапії) Еріка з Кантоною. Тут можна сказати, що Еріку дуже сильно пощастило, бо танці з Богом – то найбільша мрія усіх містиків, які так прагнуть Його Світлої Любові.

Як й з травою (що римується з Кантоною), режисерська деконструкція для не розповсюдження по тілу подальших голубих конотацій та не нагромадження зайвих сутностей, операторським лезом Оккама акцентується лише на кистях (руках Бога) Кантони у танці з Еріком (як Мікеланджело у "Створенні Адама").

Варто наголосити на тому, що коли Кантона пропонує Еріку парно потанцювати, то Він опускає Себе на нижчий рівень, кажучи "Я буду дівчиною". Безперечно, що усе нутро Еріка протестує проти опускання свого Короля до пекельних низин дівчачого існування. Але Кантона, як справжній Чізес, примиряється з цим статусом заради воскресіння Еріка. І вони в сентиментальній ностальгії танцюють під Елвіса.

Те, що Ерік ще й Миролюбивий, показується у сцені дружелюбних розборок між тру-фанатами-антиглобалістами, які ненавидять Sky і Малкольма Глейзера та просто фанатами Манчестер Юнайтед.

Те, що Ерік ще й Мудрий, показується під час Нагорної проповіді. Кантона власним прикладом вчить Еріка тому, що найбільша мудрість світу не в тому, щоб забити фантастичний гол Сандерленду (тобто, любити себе), а в тому – щоб віддати пас на Ірвіна у матчі з Тоттенхемом, який й заб'є переможний гол (тобто, любити ближніх своїх).

Оце саме ті паралелі з життя Кантони (бо дуже важливим є дискурс досвіду святого), які може наслідувати герой, щоб самоповажатись і самостверджуватись у цьому духовному агоні. Героїчний пафос нагнітається під мирним небом Манчестера і інфантний террабліст світового футболу Ерік Кантона іронічно заявляє: "Я не людина. Я – Кантона!". Такими харизматичними заявами у нещодавній футбольній історії міг відзначитись тільки Челаверт та й сам Марадо (про якого вже було знято автобіографічну агіографію).

Далі усе відбувається під гаслом "Все може Кантона!!!" і божественна інвазія Кантони на територію Еріка переростає у бунт проти буржуйних цінностей в іпостасі бандюка з поганялом Пророк, який грузить Еріка своїм централом, знімає цей процес на відео та викидає на Ютуб. Та цей відморозок ще не знав тієї простої євангельської істини, що "хто до нас з Ютубом прийде, той – від Ютубу й загине".

Обезбашена сцена абордажу будинку охуївшого бандюка флешмобними фанатами МЮ увійде у всі аннали історії та буде оспівана у піснях. Комуна героїчних кантонян (бо як християни від Христа, так й кантоняни від Кантони) з героїчно піднятим коміром під яким б'ється лев'яче серце та масками Кантони на обличчях рознесуть нафіг буржуйський будинок (з колонами) бандюка Пророка і головне, відзнимкують його упослідження на камеру для подальшого виставляння на Ютубі. Бо що може бути гіршим за привселюдне виставлення чиєїсь поразки на огляд? На такий своєрідний остракізм, тобто вигнання з колективу працелюбних однодумців, спільноти славного поліса.

З іменем Кантони на вустах (та Його маскою на фейсах) вони перемагають зло. Далі пропагуються сімейні цінності, але не так фальшиво і маніпулятивно, як в Up In The Air. І приходить сентиментальний хеппі-енд, якого усі так хотіли. Усе згідно канонів Житія Святих.

постер: filmofile.com