Вероніка вирішує померти (Veronika Decides to Die)

Багатостраждальні соплі екранізації Коельйо, що з пафосом розкидаються територіями Достукатись до небес і Солодкого новембера, щоб ще й місцями посягнути на Чака Паланіка.

Режисерка Емілі Янг бавиться вповільненою блакитністю депресняка і божевілля у Нью-Йорку. Застрибує в підводний відеоарт з синхронними ногами плаваючих. Детально показує тінізацію дощу на стінах. Піжониться естетикою пустого кадру. І в самому центрі екрану вішає картину М. К. Ешера, парадоксальність якої, ніяк не може стикуватись з псевдоромантичною та псевдодуховною пургою навколо себе.

Усі процеси відбуваються під музичку, яка нібито має наповнити фільм вселенською мудрістю. Зрозуміло, що у більш прогресуючі чи радісні моменти у фільмі режисерки-естетки звучить академічна мінімалістичність та заглітчений амбієнт, типу Helios, Plaid, Yasushi Yoshida. Завдяки такій "прогресивній" різноманітності фільм перетворюється на сопливий кліп для дівчаток та хлопчиків, які ще пам'ятають Сару Мішель Геллар у ролі Баффі, яка винищує вампірів, або ж для кіндерів, які тащаться від тупості Сутінків. На темі вампірів під час зустрічання світанку на березі океану ще більше відчувається сила Спраги Пак Чхан Ука.

Найбільш тупуючим моментом музації є суїциднення Вероніки під радіохедівський лайв "Everything Its Right Place". Станіславський кричить свою заповітну фразу, а Вероніка (яку вчасно рятують) так хотіла самогубитись, як я сцяти горизонтально відставляючи праву ногу. Десь в цьому моменті режисерка задіює тремтіння ручної камери та бабку у хустині, яка має символізувати (напевне) якусь містику. Для більшої радості від свого аматорства режисерка з сценаристами переносить кульпарків на Гудзон та маніпуляє камерами на руках пацієнтів.

Геллар – відморожена у своєму несмаці. Вона постійно переграє або вдає, що розуміє, які емоції потрібно грати. Особливою дурою вони виявляється коли потрібно грати моменти щастя. На свої екранні 28 років вона виглядає занадто старою, хіба що все можна спихнути на чувака-депресняка. Її несиметричний шнобель на постійному крупному плані і десь тут вже відчувається мазохізм, особливо на фразі "а ти гарна". Щоб пошуки сенсу життя за творчістю дока Віктора Франкла не обростали дитячими казочками, Геллар засовують у спроби бунту про офісного планктонства та консюмеризму.

Коли ця маячня не канає, показуються нічні перекури в масонській стилістиці або пейзажі, якими можна коровам хвости крутити. Фільм розпадається на окремі яскраві листівки. Так звані емоції втікають від логіки. Вероніка грає на фортепіано під очищуючу силу дощу. Хлопчик Едвард сексапілить під дощем по той бік вікна. І до фінішу фільму буде у повітрі висіти лише одна фраза "коли ж нарешті буде секс?"

Але деградація то процес повільний, сексуль тут будуть тягнути за хвіст. Дівчинка грає на форте щось дуже романтичне з перешкодами, які долаються на шляху до світлого майбутнього, а потім банально дрочить перед пациком. Кричить і дрочить. Цнотлива камера не залазить у жодні кліторні географії. Музичка стає більш світлішою і процес дрочіння обожествляється до процесу спасіння, тобто звільнення від рабських пут чувака-депресняка.

Єдина біль-менш світла пляма фільму, це стриманість доктора Блейка у виконанні Девіда Тюліса, поттеріанівського Римуса Люпіна.

Але не будемо відволікатись від "брєда про душу" і згадаємо, що любов творить усілякі чудеса. Так Едвард починає говорити, бо хоче сексу, який камуфляжиться під високу романтику. Нью-Йорк – це велике яблуко, тобто новий Рай з новими Адамом і Євою, які хавають якусь вуличну поїбєнь, типу шаурми.

Нарешті справа доходить до сексу. Але хуй там, камера показує лише посткоїтальний романтік гіперкрупними планами, які то затемнюються, то розфокусовуються, що має символізувати неземне задоволення 2-х ушльопків, які втекли з кульпарківа. Усе відбувається, авжеж, під сопливий музон. А на фініші дівчинка опиняється зверху і сопе в об'єктив. Нє, щоб по-людськи показати нормальне порєво.

Останнім ляпом цього ентузіазмного аматорства стає передсвітанковий псевдо-сон (псевдо-кома?) у який впадає Вероніка. Едуард чомусь думає, що вона нарешті здохла і починає ревіти на усю широту своїх чи то повік, чи то повій. Чудесним чином Вероніка на світанку оживає і хеппі-ендом тицяють в рило, хоча ще декількома абзацами вище чесали щось про антиконсюмеризм.

Яка лажова книжка, так ще більш лажовіша екранізація.

постер: kinomania.ru