Спрага (Thirst)

Романтичне преображення священика на вампіра заради більшої естетичності Таїнства Причастя. Нова кров у новому тілі супермена. Пасхальний секс, як воскресіння плоті. Плюс, майстерне пародіювання тінейджерських сопель, типу Сутінки. Плюс, роздуми на тему "чи передається вампірство статевим шляхом".

Зі старту варто заявити, що Спрага Пак Чхан Ука – це висококонцентрована іронізація над романтизацією високих почуттів, де вампірство лише вдала метафора. Плюс, віртуозне жонглювання філософськими ідеями, різними там архетипами і комплексами та цитатами.

Увесь фільм під диктатурою синьої барви, як кольору романтичності, казковості, небесності, вищості. Синій – колір Богородиці, що в католицькому контексті фільму, ой, як важливо. Тому, деякі ревні товариші, доведені до абсурду своїм фанатизмом, зможуть побачити тут знущання над католицизмом і християнством, зокрема. Тому, блаженні спраглі сенсацій, тут наситяться, бо Пак Чхан Ук й сам розмотує клубок асоціацій майже до безмежності (ті ж бинти можуть алюзувати до Христа, до мумії, але в контексті боязні вампірами світла – до Людини-невидимки), а що вже тоді писати про глядачів.

Множинність рівнів сприйняття фільму можна порівняти з ефектом лабіринту. Враховуючи факт, багатого зачерпування режисером з біблійних джерел, можна сказати, що тут важливий кожен кадр і немає жодного зайвого епізоду. В чомусь Спрага – навіть еталон фільмування. Між романом Еміля Золя "Тереза Ракен" (взятим за основу), наслідуванням жертви Христа та Попелюшкою Шарля П'єро – знаходиться цілий пласт ідей, які необхідно контекстуально переосмислити, відійшовши від їх буквального (догматичного) сприйняття.

Казковість Пак Чхан Ука з традиційним натяком, який спонукає мислити, а не просто забиватись поп-корном під час підмісячних польотів над дахами. Фільм відзначений гнучкістю режисерської фантазії, мобільністю камери, сконцентрованістю кадру, насиченістю діалогів та іронічному коментуванню подій завдяки вдало підібраній музиці. Стартових 13-ти хвилин багато б кому вистачило на увесь фільм, а тут майже 2-ві години якісної кінематографії.

Задіюється відстороненість (уявність) атмосфери очікування чуда з якої виростають хворобливі ілюзії, які фінішно розбиваються. Романтизація синього кольору має доводити до обов'язкової "любові до гробу", яка архетипічно, майже обов'язково рідко коли закінчується вдалим результатом. Ідеалізація бавиться символами, які з огляду на уявний статус самої ідеалізації стають однозначно непохитними, що й породжує усі подальші проблеми. Тому й інкольний формалізм фільму – це ще одна цеглина в побудові Ідеального. Також й "пейзажність" кадру підкреслює стан романтизації героїчного жесту самопожертви головного героя, який зважаючи на своє священство наслідує Христа. Тінь дерева на дверях та личинка на стіні, що незабаром стане метеликом – усе це провісники нового преображеного життя, нового Адама, воскресіння через смерть, що з огляду на тему вампіризму набуває дуже цікавої інтерпретації. Причастя кров'ю і тілом Христа переадресоване братам Христа – християнам завдяки священику-вампіру – набуває майже безсмертно-іронічного сенсу.

Залишаючи на декілька абзаців католиків-вампірів, варто згадати й про такі цікаві теми модерного світу, як телебачення і секс (також в житті католиків), які можливо є найбільшими носіями романтичності (уявності-ідеалізованості).

Люди, які чекають на явлення чуда (банального зцілення) від воскреслого священика подаються у істеричній стилістиці відеорепортажу з місця подій. Вони всім тілом в ілюзіях очікування швидкого чуда (фішка телебачення) і тому закономірним розчаруванням для них буде момент, коли вони побачать хуй (річ все ж більше натуралістичну, ніж романтичну) зцілителя, який в палатці недоїбав одну зі свої фанаток. Яка швидше завдяки своїй навіяній ілюзіями наївності, ніж побожності не підкорилась Божественному Промислу і не зачала від святого. Це б збільшило її самооцінку та дозволило заробити лаве на інтерву типу "я зачала від святого". А так люди кидають в свяща камінням, він лахає з їх тупості і все це починає нагадувати стьоб над хайпом Коду да Вінчі.

Перш, ніж перейти до сексуля, тре відшукати кобіту. Якщо свящ романтизує жертву Христа, то дівчинка (за "Терезою Ракен") – затюкана родичами Попелюшка (історія зі шкарами свяща), яка чекає на свого принца, а знаходить вампіра (в чому є ще один простібон режисера). Ілюзії майже завжди фаталістичні, тобто приречені на деконструкцію. Дівчинка щодня стикається з профанним, але так прагне сакрального. Тому вона – сомнамбула, що босою ходить по асфальту якоже по суху. Профанність виражається через образи мамаші та її синочка-дурачка, який є чоловіком дівчинки. Дурачок ходить в зеленому трико, як Робін Гуд і голосно пукає в ефір. Мамуля то нюхає і говорить діагноз. Тому дівчинка хоче вирватись з цієї побутовості, втекти з цього домашнього пекла. Втікає до вампіра і тут пекельність набуває ще більш гротескових форм. Фраза супермена-свяща "я заберу тебе з цього пекла" супроводжується музичкою зі спагетті-вестернів.

Перш, ніж остаточно перейти до мейклавки, варто перебрати вихідні умови головних персонажів. Сексуальність свяща і без вампірських замашок має мазохістичний характер. Коли в нього фантазійна ерекція – він самобичується флейтою (через яку колись блював кров'ю). Пак Чхан Ук прикалується гомеопатією, яка подібне виліковує подібним (ерекцію флейтою) і звук від такої процесії ще більше пробиває на продумане режисером ха-ха (див. роль грілки під час 1-го сексулю). Зрозуміло, що режисер ознайомлений з католицькою практикою поїдання різними святими чиряків чи какульок заради упокорення (?), яка потім своїм мазохізмом виявляється в еротичному екстазі святої Терези роботи Берніні. І тому вже взагалі не дивно, що в тет-а-тетний момент закоханих персонажів звучить танго. Бо де танго – там страждання і кров.

Сексуальність дівчинка – майже незаймана, якщо не сказати фрустрована (музичка під час спроби 1-го сексу – там-тамиста, африканська, первісна). Вона також мазохістична, але в даному випадку причиною є її комплекси та закритість (відсутність влади). Фаталістичність зради висить над її головою і тому радісним сексуль буди лише раз. На Пасху. Тут Пак Чхан Уку було, де розгулятись. Літургійний секс – як причастя, як воскресіння плоті, як воз’єдання з Господом, як допомога потребуючим – варіантів дофіга. Задоволення акордеонисто розтягується (ефект рапідистої романтизації). Блискучий оргазм. Сльози радості від звільнення з єгипетських пут і питання: "чи передається вампірство статевим шляхом?"

На піку лямуру розпочинається падіння. Нічна рибалка перетворює коханців на ловців людей, а вбивство перетворюється на пародію, яке ловить коханців за вушко, як малих дітей на місці злочину. Дівчинка розквітає помадами, але згортається привидними блуканнями чоловіка-дурася. Відтепер, вода для коханців стане, як часник. Тут Пак Чхан Ук знову фантазує і валить буквальною метафоризацією з підйобкою. Вони сексуляться, а між ними лежить чоловік-дуринда. Хтось третій невидимо завжди присутній між ними. Не Бог, але привид.

Дівчинка перетворюється з Єви на Ліліт. Від почуття провини починає мазохістично шльондратись знову гомеопатично вийобуючи стару любов новими хуями. Романтика закінчується підставою. І тепер свящ, опущений зі статусу героя на рівень злочинця, вдала мішень для маніпуляцій сексуки, яка нарешті дорвалась до влади та вміло використовує свою акторську майстерність (епізод з пальчиком).

Свящ ще спраглий романтичних ідеалів душить дуру під трагічну музику. Та любов сильніша за смерть. Він причащає бойову подругу вампірською кров'ю і вона воскресає до нового життя. Еротичний вампіризм зростає, але "жіночі" комплекси волочаться за нею і вона починає компенсувати (аж пищить) роки кар єгипетських вбивствами заради крові (свящ ніколи до такого не опускався). Тьолка легше адаптується до нових реалій, ніж мен якого ще мучить совість (так пишуть усі жіночі журнали).

Обламує увесь вампірський кайф мамуля-овощ, на прикладі якої Пак Чхан Ук алюзується до Скафандру і метелика завдяки її хлопаючим віям. Цитатність зашкалює. Фільм набуває елементів гри. Вони, як Термінатор плавляться виконуючи жертовні заповіти Христа.

Плавляться, бо в свяща ще є непропита совість і він йде на свідому смерть заради припинення зростаючої к-ті невинних жертв своєї подружки. Практикується самогубство на сонці заради спасіння безсмертних душ. На цих загальних планах загубленості режисер знову примудряється відфантазуватись підмашинними шедеврами. Мобільна вітальність фільму фінішує слова дівчинки "було прикольно святий отче" і в найкращих романтичних традиціях, коханці обійнявшись помирають на світанку і на березі океану. Попелюшкін гарбуз і Хелловін нарешті зустрілись.

Пак Чхан Ук привіз настільки насичений фільм, що в його акваріумі ідей можна дайвінгувати майже вічно. І смерть не розлучить Вас.

постер: kinomania.ru