5-й вимір (Push)

Нова фантазіста режисера Щасливого числа Слевіна Пола МакГігана. Заглючений сюр та пародія (не як Голий пістолет чи Гарячі голови) на тему супергероїв, просто героїв, дітей-індиго та іншої науково-популярної фантастики.

Кіноха схожа на Королів вулиць у своїй тестовості на увагу глядача. Без цієї уваги, а саме непоміченості джон-міліметронної іронії, Push буде стандарним набором шаблонів і кліше на героїчну тематику. На екрані триває диктатура великого Непорозуміння та алюзій на тих ж Героїв, Згадати все, Матрицю, Wanted, покемонів та окремо, на режисерську магію Вонга Кар Вая. Вже тінейджерка Дакота Фенніг переганяється з деякими ролями (зрозуміло якими) Наталі Портман і в чомусь намагається бути схожою на Анджеліну Джолі.

Диктатура великого Непорозуміння стосується факту життя героїв чи супергероїв в якому постійно виникають якісь трабли. Якщо вони такі герої, то якого фіга вони постійно кудись лізуть, а не намагаються прооперувати власне життя? Якщо майбутнє не змінити, то в чому суть геройства-стоїцизму? Якщо ж майбутнє можна змінити – чому зараз стільки проблем і чого вони взагалі існують?

Пол МакГіган вилизаним візуалом передає цей заглючений вакуум героїчної стерильності, де підкреслена кольористика, несподівані ракурси та супер-пупер спецефекти (літаючі пєкалі) стають пупом землі, а все інше і найголовніше (діалоги, тобто комунікація) – нафіг потрібними. Бо цього потребує глядач.

Глядач потребує діафрагмних поцілунків та відповідної музички під час особливого наїзду камери на ліву руку, яка так апетитно лягає на праву сідничку дівчинки (як співає Reamonn "супергьорли лавлять супербоїв"). Глядач потребує формальних прийомів перевірених часом заради спрогнозованого психологами-менеджерами ефекту. Можливо тому героїня Дакоти Фенніг постійно ходить у футболці зі значком recycle? Кругообіг (спекуляція) героїчних образів в природі.

Мейбі тому події відбуваються в Гонконзі, а не в Україні. Там, ще принаймні вірять у казку і приймають у ній участь, а в нас (та в практичній Європі) – наявне засилля екстрасенсів та містики на екранах телевізорах є лише завдяки перехідності історичного періоду. Й тому має ту ж практичну функцію егоцентричного відволікання-сублімації, а не комунікативного взаємопроникнення.

Створюється окремий світ (вимір) повністю заглючений на культурі флешбеків (родом з дитячих травм), який паразитує на сучасності та гіпнотизує майбутнє лише в одному (твін-піксному) напрямку. Вихід з нього не планується. Соліпсизм концентрується. І тут вже навіть супергерої не допоможуть. Та й це не їх функція.

І якось не дивно, що після Щасливого числа Слевіна іронія МакГігана докотилась до Push. Такі пушери (штовхачі-підштовхувачі до забуття минулого) завжди потрібні на певних етапах розвитку тих чи інших героїчних стандартів. Ті ж mr. goodkat і Слевін Келевра – довгопам’ятні представники сімейства героїчних.

постер: kinomania.ru