Історія родинної патології зі слоганом «я ніколи нікого не любила», вплетена в постмодерну гру на усіх рівнях фільму, книги, мови та акторів. Стьоб настільки тонкий, що так не пісяє навіть і комарик. Кордебалет з фантазій, комплексів і стереотипного мислення. Хоча в анонсах пишуть про драму.
Нетуманна Британія зі смогом в голові і повною заторможеністю в емоціях. Хоча, які тут емоції. Комплекси. Цікаво, скільки коштували автору книги та режисеру фільму психоаналітичні консультації? І ще раз, щодо емоцій і комплексів. Емоційне, а отже, живе – тут майже все, окрім головної героїні. Жива навіть жаба, яка облизується (соррі за тавтологію). Тільки не Бріоні. Дурілка картонна.
Фільм, очевидно і ймовірно, претендує на уважність і спостережливість. Інакше – усе, що показують на великому екрані – повна фігня (що у певному сенсі, так і є, але про це трохи пізніше). Мейбі, ще гірша за «Гордість і упередження» того ж режисера. Але тільки для неуважних і попкорнових опудал. Народженим без почуття гумору і клепки в голові, краще не дивитись фільм заради абсолютного і повноцінного розчарування.
Перелякана Бріоні прочитала в мейклавній записці Роббі до її сестри Сесілії фразу «цілую твою пизду». Написане в листі слово «пизда», ще не робить власника такої анатомії сексуальним маніяком. Але не для затянутої Бріоні. Пустивши в разход тезу Сартра про пекло в інших, вона сотворила свою фізіологічну ідеюфікс: пекло – це я. І тепер усе своє подальше життя плаче і скрегоче зубами.
Зрозуміло, що відразу ж після такої обсценної записки, на сцені має відбутись момент зґвалтування. Ґвалтують ще одну пародію на хомо сапієнс – кузину Беллу (яка того тільки й сподівається в своєму тінейджерському зеніті).
Сцена зґвалтування якась мертва, як і належить бути розбомбленим такою картиною враженням маленької Бріоні. Белла смиренно лежить трупіком. Чи то від кайфу, чи то від шоку. Маніяк втікає. Мрія стала реальністю. Целку збито. Бурхливі оплески. Доросле життя відкриває свої двері.
Сука Белла хотіла щоб її виїбали – і її виїбали. Потім, мейбі, вона почала шантажувати того дауна, який став шоколадним магнатом і вийшла за нього заміж. Жизнь удалась!
«Мейбі» тут пишеться тому, що це проекція Бріоні. Це її фантазія. Її книга. Проекція для того, щоб Бріоні знала, що вона не одна така сука. Є на землі й інші підараси. А з усвідомлення цього факту й живеться краще. Живеться веселіше. Особливо, після того, як вона зіпсувала життя своїй рідній сестрі. Ось такий флешбек. Такий тиць і пиць.
Багато хто з тих, хто писав про «Спокуту» називають фільм пустим. Вони забувають, що пустими тут є ті кадри, які придумала Бріоні. Пустим є увесь фільм, оскільки це екранізація роману, який придумала Бріоні. Сентиментальна мильна бульбашка. В тому вся фішка фільму.
Романтичні макові поля, трупи ліцеїсток під яблунями, чортове колесо на березі моря, французькі поцілунки на увесь екран, розкидана постіль на ліжку Роббі і Сесілії. Їх поцілунок у вікні. Сльози Бріоні під їх будинком. Це її книга. Її пуста книга. Вона зіпсувала людям життя.
І не змогла про то нікому розказати. Аж тільки через 60-ть років написала роман, в якому оббріхані нею ж герої (бля, її рідна сестра) отримали хеппі-енді і хоч якийсь рест ін пісес. Хоча який рест. Це її фантазії. Книга є книга. А життя є життя. Зіпсувавши людині життя, неможливо це виправити в тексті.
Та й хеппі-енд написаний лише для власного часткового заспокоєння. Хоча, і яке тут заспокоєння? Секундне забуття. І знову в садомазо і вилизування власних страхів. Діагноз.
Діагноз успішно нагнітається саспенсним саундреком. Атмосферу позичили в Хічкока. Розбавили, крапаль, Оменом і отримали стерильне зло з рекламними штучка-дрючками. З ефектним закосом під картинну Мадонну на тлі Лондона. З алюзіями на картини Магрітта. Зі стьобним шарудінням-ходінням медсестер, тіппа, мюзикл.
З жахами війни і діалогом: «куда ідьом? Атвєт – туда». З пораненим французьким солдатом схожим на Бріоні, тільки з діркою в голові. В неї також дірка в голові. Ну й ще в певних місцях. І це не його поранили. Це її ранили і таким чином вона, тіпа, спокутує провину. З механічними та незграбними рухами Сесілії. Вона лялька в романі своєї сестри.
І, блять, з «Кляр де люн» Дебюссі. Зі сценою, коли на кожен її крок вмикаються лампочки. Вона ж свята. Евіта. Це стьоб. Релакс. Деконструкція форева. Самоприниження і миття уток.
А на накидку Бріоні зафігачено андрієвський хрест. Щоб усі бачили, яка вона охуєнна санітарка. Рятує життя, миє горщики з гівенцем і підтирає поранених. І возноситься до вершин благочестя в очах побожних британців. Засцяне алилуя жіночого самоствердження.
Усе це вигадано. Зустріч з сестрою. Чортове колесо на пляжі, п’яні солдати, кінотеатр та інша сентиментальна муть & набір штампів.
Все це ілюзії Бріоні про війну і почуття. Як може людина, яка ніколи нікого не любила писати про любов? Як людина яка, ніколи не була на війні писати про війну. Можна, конєчно. Але це лише її вигадка. Фантастіка.
Все так, як прочитані книжки пишуть. Згідно законів розгортання сюжету і цитатного мислення. Зав’язка-розв’язка. Інша пурга. Сцена арешту Роббі, коли всі стоять на подвір’ї як манекени, чи як шахматні фігури, чи як рекламні модельки, поки автор подумає, який хід зробити далі.
Хоча в принципі все вже вирішено. Такі закони літератури. Роббі приносить пацика на шиї, як Христос, добрий пастир носить овечок. І тут Роббі – Христос. Він – невинний мен, який смиренно йде на заклання. Сесілію також розіп’ято. В залитому водою лондонському метро. Заглючене розп’яття. Матриця відпочиває.
.
І останнє, 3-тє розп’яття. Секс на книжковій шафі. Стьобна підставка драбини для правої ноги Сесілії. Її зелена сукня на книжках. Трах на книжках. На хуй літературу. Все це вигадка. Ілюзія. Як і життя багатьох даунів. Як і фінальні щасливі фейси на березі моря і стереотипні пейзажі.
P.S. Фільм для багаторазового перегляду.
Свежие комментарии