19 вересня Віктору Єрофєєву – 60. Після виходу його бестселера «Російська красуня» за письменником міцно закріпилась репутація «порнографа». Про природу наклеювання ярликів, дитинство у Західній Європі та стан сучасної російської літератури в інтерв’ю з Віктором Єрофєєвим.
Ваш батько пожертвував кар’єрою великого радянського чиновника і дипломата, щоб дати вам можливість займатись літературою…
Так. Це був 1979 рік, мій тато був послом Радянського Союзу в Австрії. Я придумав концепцію альманаху «Метрополь», і разом з Василем Павловичем Аксьоновим ми її втілили в життя. Це був скандал. Нас звинуватили в тому, що ми – початок нової Чехословаччини, маючи на увазі Празьку весну.
І перший удар був нанесений, природньо, по слабкій ланці – це були ми з татом. Тата викликали в Москву і сказали, що якщо Віктор не напише покаянного листа та не піде з цієї банди, то він, батько, може забути про свою кар’єру. А якщо напише, то все буде в добре.
Батько сорок днів був у Москві, отримував посольську зарплату та їздив різними організаціями – КДБ, Союз письменників, секретаріат ЦК. Через сорок днів він прийняв рішення, що жодних листів я писати не повинен. Сказав: «У нашій родині вже є один труп – це я. Якщо ти напишеш такий лист, будуть два трупи».
Чому він так вчинив? Адже він на той момент був досвідченою людиною, а ви – юнак, з якого ще невідомо було, що буде.
Я думаю, саме тому, що на той момент він був вже досвідченим, розумним та виключно талановитим дипломатом. Він зрозумів, що навіть, якщо я підпишу цей лист, всеодно його під тим або іншим соусом з Відня заберуть. Якщо не відразу, то трохи пізніше. Він розумів, що син брав участь у такій акції, яку не зможуть вибачити. Це перше.
А друге – він чудово розумів, що якщо в нашій родині відбудеться розрив: я не буду писати лист, його звільнять, то тоді, це буде кінець всього нашого життя. Головна його риса – слава богу, він живий, тому кажу в теперішньому часі – це порядність. Він вибрав сімейні цінності та відкинув державну службу. Саме тому я написав книгу «Хороший Сталін», яка присвячена татові.
А як вас виховували? Адже, з одного боку, дипломат повинен бути людиною ідеологічно витриманою, з іншого боку – життя в Західній Європі не могло не позначитись на характері думок…
Коли я приїхав у Францію, мені було 8 років, а коли виїхав – майже 12. І ці роки для мене виявились життєстверджуючими. Я зрозумів, що таке Франція, Париж, їх культура. Хоча я жив у посольстві і бачив Францію тільки краєчком ока, ми все ж об’їздили країну.
Варто сказати, що батьки, хоча вони й були радянськими людьми, відрізнялись крайньою ліберальністю. Вони мене навчили бачити живопис, імпресіоністів, читати книги. Показали мені світ. Вивели з мене вільну людину. До речі, в «Хорошому Сталіні» я пишу про те, що, можливо, я – найвільніша людина в Росії. Тим більше, що конкуренція невелика.
Але кажуть, «жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можливо»…
Це сказав Ленін. Я думаю, що можливо. І багато хто, були тому прикладом. Єдине, що суспільство мстить тим, хто вільний від нього.
Вам суспільство мстить?
Тепер, звичайно, менше, хоча те, що я писав, звичайно, викликало роздратування істеблішменту. Тих, кого ми називаємо «правлячий клас».
Коли ви публікували есе про маркіза де Сада в «Питаннях літератури», ви не могли не розуміти, що цим самим епатуєте публіку?
Це був 1973 рік, я був хлопчиком-аспірантом і написав цей текст не заради епатажу – це було філософське дослідження. Так, був скандал, але я ж писав не для скандалу – я просто хотів відкрити дуже непростого великого філософа, якого в нас зовсім не знали. Це була перша велика робота про маркіза де Сада в Росії. Порнографія і еротизм тут ні до чого. Маркіз де Сад був запаленим апендиксом французького Просвітництва. Він вказав на слабкості Просвітництва, і мене це дуже інтригувало.
Після виходу «Російської красуні» на вас наклеїли ярлик порнографа. Як ви до цього ставитесь?
Щодо цього є історія. Дійсно, була маса рецензій в Росії, у яких мене називали порнографом. В цей ж час «Російська красуня» була переведена на безліч мов. У Голандії вона стала бестселером. Я приїхав у Голландію, де мене водили по вулицях, як слона. Я підписував книжки. До мене підійшла дівчина років двадцяти і сказала: «Пане Єрофєєв, мені сподобалась ваша книга, але чому в ній немає сексу?».
Так що в кожної культури свої уявлення про порнографію та секс. І цей урок молодої голандки був дуже для мене важливим. Так що, жодної порнографії тут немає – просто країна наша не була готова до сприйняття того, до чого готова та ж Голандія. Епатажні речі – проблема не письменника, а суспільства.
Але ж ви жили не в Голландії і не могли не розуміти, який ефект зробить ваша книга.
Справа в тому, що я її написав ще в 1980-х, коли її не можна було навіть показувати в Росії. Письменник ж не пише для читача або для своїх колег – він пише просто тому, що йому потрібно щось виразити. Я, чесно кажучи, не думав: буде скандал – не буде скандалу…
Відомо, що працівники володимирської друкарні відмовилися набирати вашу «Російську красуню». Що ви їм сказали, після чого вони не тільки погодились випустити книгу, але й попросили у вас автограф?
Сказав, що справа тут не в скандалі, а в тому, що ця книга про російську дівчинку, яка з провінції приїжджає в Москву. Що ця дівчинка билася за життя так, що іноді з неї вилітали матюки, і вона, іноді, попадала в непристойні ситуації. І, ви знаєте, володимирці тоді зрозуміли, що це могло трапитись, повірили в життєвість цієї історії.
У статті «Поминки по радянській літературі» ви розділили радянську літературу на сільську, офіціозну та ліберальну. Тримаючи в голові вашу антологію молодих письменників «Час народжувати», що ви можете сказати про літературу сьогоднішнього дня?
Зараз мало що відбувається – російська література взяла паузу. Останній письменник зі світовим ім’ям з молодих – це Пєлєвін, якому вже добряче за сорок. Тут якась несподівана затримка. У нас багато гарних письменників, і вони в мене в програмі «Апокриф» з’являються, але письменник – це та людина, яка створює свій світ, і його світ з жодним іншим не переплутаєш. А наші детективщики – це не свій світ, наші гламурщики – теж не свій світ. Це тільки біганина за темою.
Коли їздиш по письменницьким тусовкам у світі, то розумієш, що в нас є письменники і ми не гірші, ніж Америка, Англія, Франція – традиційно літературні країни. Я можу назвати достатньо письменників зі світовими іменами, але їм вже багато років.
А ті хлопці, яких я опублікував в «Часі народжувати», – я їх охарактеризував як маленьких Монтенів, які вирішили описати не соціальну людину, а приватну – з її снами, з тим, що вона їсть, і так далі.
Тобто література, яка завжди була соціальною, пророчою, пішла в приватне життя, що мені є дуже близьким – це моя тема, починаючи з найбільш ранніх творів. Але вона не так виражена, як хотілося б. Ще не знайшовся юний геній, який би все це зобразив. Ну немає такого. Шкода.
www.izvestia.ru
Наталя Кочєткова, Известия
Свежие комментарии